Ми раді вітати вас на нашому сайті

Павло Прокопович

Павло Глазовий (30 серпня 1922 — 31 жовтня 2004) — український поет — гуморист і сатирик.











Біографія

Павло Прокопович Глазовий народився 30 серпня 1922 року в селі Новоскелюватка (нині Казанківського району, Миколаївської області) в сім`ї хлібороба. Вчився у Новомосковській педагогічній школі на Дніпропетровщині. Після закінчення педагогічної школи у 1940 р. був призваний служити в армії. Учасник Великої Вітчизняної війни. Після війни Глазовий навчався в Криворізькому педагогічному інституті, де його запримітив Остап Вишня. Письменник почав опікуватися подальшою долею талановитого юнака, подбав про те, щоб його перевели навчатися у Київ. 1950 року закінчив філологічний факультет Київського педагогічного інституту ім. О. М. Горького. У 1950—1961 рр. — заступник головного редактора журналу «Перець», згодом заступник головного редактора журналу «Мистецтво».

Друкується з 1940 року. Окремими виданнями вийшли: поема “Слався, Вітчизно моя!” (1958), поетичні збірки сатири та гумору “Великі цяці” (1956), “Карикатури з натури” (1963), “Коротко і ясно” (1965), “Щоб вам весело було” (1967), “Мініатюри та гуморески” (1968), жартівлива поема “Куміада” (1969), “Усмішки” (1971), книжки для дітей “Пушок і Дружок” (1957) та “Старі друзі” (1959), написані в співавторстві з Ф. Маківчуком, “Про відважного Барвінка та Коника-Дзвоника” (1958) — у співавторстві з Б. Чалим, “Іванець-Бігунець” (1963), “Як сторінка, то й картинка” (1964), “Про Сергійка-Нежалійка та клоуна Бобу” (1965), “Перченя” (1966).

Сміху іскорки ясні...


Їх залишив по собі класик сучасного українського гумору, справді-бо народний улюбленець Павло Глазовий Знаю: славі, що прийшла до нього, він не прагнув запобігати. Пошуковцем посад, звань, нагород ніколи не був. Тим надійнішою постає ця слава тепер. А народна шана - це передовсім природне відлуння на добро, яке ніс Павло Глазовий у світ... Високий, поставний, з красивим відкритим обличчям, що ледь-ледь (наче здалеку) підсвічувала тепла усмішка, навіть на людях він здавався самітником, зосередженим на своїх думках - наче над отією книгою, що кожен Майстер пише все життя. Павло Глазовий створив у своїх творах строкату й різноманітну галерею персонажів, що самі промовляють за себе, живуть своїм життям, постають такими, якими є: не кращими й не гіршими, але скрізь - справжніми. Котрі, то на жаль, то на радість, втілюють риси, характерні для свого часу і свого народу. У гумористиці Павла Глазового, в єдності віршованих історій, ситуативних подробиць, постає широка картина народного життя та його особливості: духовні, моральні, етичні й побутові...

Про все це автор веде мову з усмішкою, іронією, часом легким сарказмом (гуморист!). Але ширше й важливіше - з великим і щирим уболіванням за людину. Її життя, мову, Батьківщину... З гарячими думками про майбутнє: чи збережуть українці своє рідне - слово, культуру, пам'ять, звичаї? Ці тривоги чим далі сильніше переймали старого-старого письменника, поставали у нових і нових віршах.Він поспішав і - встиг! Останнє десятиліття стало прощальним злетом. Благословенна доля берегла пам'ять, талант, гострий розум, зацікавлення до сущого навколо - і до останніх днів на землі. Вісімдесятидволітній мудрець (не лише письменник, а й великий читач з назавжди для душі обраним Шевченком) Павло Прокопович пам'ятав усе життя:


«Раз добром зігріте серце
вік не прохолоне...»

...Нехай ці слова завжди звучать услід добрій пам'яті про нього, хай вплітаються у них «сміху іскорки ясні», які Павло Глазовий лишив по собі. Добрий чоловік - добрим людям.

Життя ж - вогонь. У тім вогні
Серця людські палають,
А сміху іскорки ясні
Над полум'ям літають:
Смішні пригоди і слова,
Події та картини.
Я сам згоряю у вогні
Й збираю ті іскрини.
Якби не міг збирати я
Веселого й смішного,
Давно розпалась би душа
Під тягарем страшного.
Сонце нашої свободи
Йде все вище й вище,
Вільно дихаєм сьогодні -
Аж у носі свище...
Нам недавно комуняки
Дихать не давали,
А жінки й дівчата груди в пазусі ховали.
І до чого ж були справді
Нерозумні люди!
Не дай Боже, якась дівка
Оголила б груди, -
Їй би всипала матуся
Ще й додав би тато.
Чи не тому й дітей колись
Родилось багато?
Там, де влада потрапляє в благородні руки,
Розвиваються мистецтва,
Буяють науки,
А як вискочать угору
Бовдури й нахаби,
Їх нічого не цікавить, крім голої баби...
(Фрагмент)

Анатолій Скрипник


Гумористика

Малята-дошкільнята
Школярики й школяри
Матусі й татусі
Студентські усмішки
Солдатські жарти
Гуляки Й кривляки
Модниці дівиці
Молодожони
Людоньки сімейні
Зрадливі й лукаві
Розлучені
Життя холостяцьке
Дідусі й бабусі
Службова драбина
Сусіди
Продавці й покупці
Громадяни пасажири
Лікарі та хворі
Курортники
Про культуру і халтуру
Мистецька мозаїка
Випивохи
Зайчик та рибка
Спорто-мотожарти
Про таке та інше
Езопівські анекдоти
Куміада

Байкографія

Закон збереження моралі
Зелені друзі
Комашине царство
Під водою й на воді
Від орла до солов'я
Дрібнота
Заячі пригоди
Жила собі лисичка
Вовча біографія
Клишоногі
Звірячий цар
Мавпи й мавпенята
Собачі характери
Котики та мишки
Домашне птаство
Свиняча інтелігенція
В'ючаки та олені
Від коня до козла
Балакуче й мовчазне

На головну

На головну

На головну